На серпику серпня гойдаємось в осінь

Напевно, за останні роки ні про жодне літо ще не було стільки різноманітних дописів, розмірковувань, спогадів та філософствувань, ніж про те, що зараз минає. І не просто минає, – завершується, пляжним піском волейбольного майданчика «Циганки» просочується крізь пальцями, суєтою і строкатістю заходів з нагоди Дня міста «запечатує» враження, невизначеністю карантинних зон та розпоряджень МОН зіжмакує традиційне Перше вересня.
Але в свідомості на першому плані ще таки – літо, і ніжні, світлі, щемливі слова, вже які з другої половини липня почати лунати довкола із жалем, що час так швидко минає… І серпень просто став хед-лайнером у списку романтичних тем, якими так багатьом хотілося поділитися, – і відпочинково-морських, і карпатсько-мандрівних, і вдома-сидячих. Що тільки не писали і як тільки його не називали, з ностальгією і теплом згадуючи практично кожен день, – «за десять осінь», «п’ять хвилин до осені», «наступна зупинка – осінь», «останні три кроки літа». А як часто лунала унікальна за глибиною та мудрістю порада Бредбері попивати серпень дрібними ковточками, наче грушевий лікер (цікаво, цей напій хтось все таки хоч разочок куштував). Хтось навпаки рекомендував не допивати літо до кінця, а залишити на денці склянки густе і солодке (знову грушевий лікер, напевно), щоб перетворилось у аналогічні на смак спогади. Хтось пропонував відразу швиденько відкусити шматок серпня, щоб не жалкувати за ним, перемолоти в млинку часу і відразу перескочити в осінь. Хтось хотів й заснути десь так між 15-16 серпня і прокинутись всередині вересня, пропустивши всю ностальгію кінця серпня і початку вересня в тузі за літом, що закінчилося…
Це літо і справді для багатьох із нас стало не таким, як завжди. Можна навіть сказати «незвичним». Чи то через карантин (все думалося на початках, як то ми його в масках проведемо), чи без поїздок за кордон на відпочинок (хтось таки зміг вирватися в Єгипет чи Туреччину, чи ще кудись випадково, але не настільки масово, як колись це вільно бажаючі могли це собі дозволити), чи через загальний стан невизначеності і очікування – кожен тут чекав свого (випускного, результатів ЗНО, карантинного зонування, рекорду, можливості таки виїхати вільно кудись і так само в’їхати), а от чи справдилися ці очікування! Але за фактом, тепер стало цілком очевидним, що тернопільська «Циганка» для багатьох цьогоріч була і Каннами із Сан-Тропе, і «Златими пясками» одночасно з «Сонячним берегом», і затокою Гданською… Хоча наша «Циганка» і справді зараз гарно виглядає, але озеро, навіть за максимально бурхливого польоту фантазії, моря не замінить, – хвилі все таки не ті. Але набережна, різнокольорові відблиски ліхтарів на воді, тихенький плюскіт хвиль і неймовірний фіолетово-бордовий захід сонця над темною лінією лісу з іншого берега ставу, – все це завжди справляло враження.
Літні вечори, особливо, серпневі – теж окрема тема. І про тих теж багато згадувалося і писалося: які вони теплі, із запахом м’яти і меду, груш і динь, кавунів і троянд, що ще бурхливо цвітуть і шалено пахнуть, вони ще довгі і оксамитово-ніжні… Цього літа, як ніколи, місто вечорами було сповнене людьми, які гуляли набережною і вуличками Центру, гуділи голосами на лавочках, відлунювали мелодіями вуличних музикантів, шелестіли, шурхотіли, шепотіли пружною масою кроків. Кроків, які йшли впродовж цього літа, крізь потрійні райдуги і зливи, під неймовірними малюнками хмар на полотні неба (кого і що тільки там у їхній швидкоплинності не бачили) крізь спекотні полудні і раптове похолодання до плюс десяти, крізь ейфорію свят і соціальну дистанцію, яку в принципі так ніхто і не зберігав. Бо яка вже може бути дистанція, коли літо завершується, і серпень нудить світом і нудиться від усвідомлення того, що ще не хочеться вересня, школи і навчання, що в серпневому теплі ще так затишно, хоча вже не дуже то й спокійно з огляду на вибори, що наближаються, і зміни, що нас чекають, і карантин, і епідситуацію, і просто нову осінь, яка вже розпочалась…