Серпень розпочався – літо, зачекай!

Якби хтось запитав, який літній місяць подобається найбільше, відповідь була би чесно однозначною – червень. За все! За те, безмежне, нестримне, непояснюване і неочікуване відчуття свободи. За те, що літо тільки починається, уроки робити не потрібно і в школу ходити не треба. За ілюзію, що попереду ще багато часу, що три місяці – це довго, що ще є впевнений шанс встигнути і трошки розслабитися, побайдикувати, порозважатися, відкинути всі справи і просто посидіти на березі озера, коли навіть тільки думки про те, що існує відпустка, налаштовують оптимістично.
А з чим може зрівнятися смак перших полуниць – такий яскраво-літній, такий гостро-солодкий, такий рідно-ностальгійно-дитячий. Коли вже звикаєш до нього, придбавши полуниці на ринку вдруге чи втретє, то те відчуття від літньо-полуничного старту дещо притуплюється. Навіть шампанське, використане з метою швидкої антиностальгійної допомоги, не повертає тим червоненьким ягідкам початкового дзвінко-солодкого аромату, але все одно дивуєшся, наскільки ця полуниця червнева і смачна.
Можна любити червень і за довгі дні та тривало-світлі вечори, коли ніби вже й дев’ята на годиннику, а темряви ще видно навіть жодних натяків, які можна було би помітити в сутінках зарослих деревами старих центрових дворів. Захід сонця, яке так повільно, десь вже після дев’ятої, опускається над озером за Кутківецький пагорб, просто виклично-демонстративно маніфестує, що ще день, і ніякий не вечір, і попереду ще так багато часу, і спати лягати не потрібно і за тривалими прогулянками шумним містом, яке гомонить голосами, вистукує каблучками кроків та вищить гальмами перехресть ще довго після опівночі, ховається ілюзія, що на роботу зранку вставати не треба…
Останніми роками чомусь вже в червні, а не в липні (як би це мало бути лексико-етимологічно) починають цвісти липи (це практично, як листопад в жовтні). І коли до полуничного запаху коктейлів з морозива та полуниці (Бог з ними, з тими фраппе) додається липовий, в голові стається остаточний вибух розуміння, що це вже й справді літо, і червень, і час летить, і кожен прожитий день, незважаючи на ілюзію розтягнутості й повільності початку нового сезону, наближає нас до подальших літніх подій, перша з яких на відстані руки – липень.
Тому ми теж любимо його, – бо він тільки другий, і коли розпочинається, здається, що зі смаком чорних черешень приходить розуміння, що це літо таки – тепле, задушливе та ліниве. Потихеньку воно вже втрачає запал і енергію, якими був таким багатий червень, але ще повне сил. І проявляється це в чийомусь ентузіазмі поїхати на дачу і нарвати зо п’ять відер вишень (цього року гарно вродили), а потім гордо розказувати, як усією сім’єю швиденько того ж дня повиколупували кісточки (та скільки там тих вишень, подумаєш – якихось п’ять відер) і відразу й варення наварили.
Наявність у липня потенціалу сил і завзяття до активних дій підтверджує й сусідка, яка з емоційним піднесенням розповідає, що в неї селі цього року розцвіло стільки ружі, що не встигає обривати, і вже всім сестрам пороздавала, і сама «нажмакала» тих пелюсток з цукром три слоїки – вже в холодильнику. Від цих слів відразу згадуються неймовірно пухкі, красиві, присипані цукровою пудрою, ароматні, практично ідеальні пампухи з ружею, якими сусідка обов’язково пригощає на свята, і в цей момент робиться страшно, що до нових «празників» вже не так багато й залишається в контексті середини літа, - практично стільки, скільки вже від попередніх встигли прожити...
Але дуже швидко ця «ружово-пампухова» різдвяна ностальгія накладається на цілком реальний прогноз скуштувати свіжої малини, яку знайомий запрошує прийти пообривати до нього в саду, «бо стільки доспіло, що вже немає куди дівати». «Ідіть хоч наїжтеся собі досхочу, все одно ви варення варти не будете, – наполягає він. – Бо й так пообсипається і пропаде», – «запечатує» вагомим аргументом. І від цих практично необразливих слів вже й справді почитають вимальовуватися в голові плани піти після роботи в той старий сад із позаплутуваними колючими малиновими кущами біля старого будинку неподалік від колії. Але ввечері раптом падає дощ, і похід відміняється, а наступного дня вже пріоритети змінюються. Тому доводиться залишатися без малини, але із «приторно»-солодким малиновим морозивом, яке як компроміс купується в магазині дорогою додому під дощем, однак сприймаються ці «льоди», як і полуничне фраппе, дуже доречно в контексті літа, липня і бажання підсолодити цей і так солодкий та спекотний місяць…
Але й він, незважаючи на липку солодкість різних ягід, яка липне до рук і сповільнює рух та й будь-яке прагнення швидко пересуватися, змивається короткочасними місцевими дощами, розвіюється, як пісок на пляжі, несподіваними передгрозовими «поривами», коли напрям вітру змінюється по сто разів на день, як і погода, як і настрій. «А настрій то чому?», – запитає хтось і чує цілком прогнозовану відповідь про те, що липень минає, а відпустка – наче була, а наче і ні, але це вже не важливо, бо на календарі серпень. І тут вже червоне вино, як додаток до червоно-чорно-фіолетових чорниць, не допомагає підняти градус настрою, оскільки вимога перегорнути сторінку календаря з липня на серпень ніяк не сприяє цьому (до школи іти поки що досі не хочеться!).
Та таки любимо і його, серпень. Смиренно очікуваний прихід третього місяця літа примушує якось спочатку впасти духом, а потім все таки визнати, що не все ще втрачено. Що це хоч і серпень, але ще таки літо, і до школи ходити не треба (хоча запах свіжо-полакованих дверей класу про неї за кілометр нагадує), і домашні завдання робити ще не потрібно (але рекомендовану на літо літературу ще так і не прочитали), і спати дітям можна хоч до опівдня (але дорослим все одно на дев’яту на роботу).
Ми любимо серпень за дині, за біле вино, яке ідеально підходить до їхніх біло-матових скибочок, за вже «не нітратні» кавуни, якими можна насолоджуватись, не чекаючи, поки цукрово-довгаста червона кавунова душа, вивільнена із цих загадкових овочів правильним розкроєм шкірки «за смугами», а не впоперек, почне задавати тихим, мало кому чутним шепотом, незручні запитання на зразок: «Чи не час вже йти купувати зошити та ручки?», «Чи не варто почати підготовку до нового сезону?», «Може вже не потрібно косити траву на дачі, – вона і сама до осені засохне». Але келих червоного іспанського здатний приглушити ці «душевні» сповіді, витягаючи з глибин пам’яті образи морських, а наразі таких недосяжних, горизонтів, і портрети місяця, тієї самої повні, щоразу з різним виразом обличчя, що утворений срібними тінями на золотому фоні круглого обличчя світила, яке врешті легко посміхається з чорного теплого нічного неба півдня десь вдалині від морського узбережжя, і запахи достиглих соняшників та ще зеленої кукурудзи на полях, загублених поміж розкиданих невеличких сіл, які все одно вважають себе Європою.
І нехай серпень щойно розпочався, і є ще цілих чотири тижні, аби кудись їхати, йти, відпочивати, мандрувати, смажити шашлики і варити кукурудзу, збирати перші «білоналивні» яблука, що вже просяться падати на бабусиній дачі, куди зараз чомусь не їздять поїзди. І пиріг хочеться спекти з тими нового «наливу» яблуками, і пиріжки сусідка принесла зі своїми власними абрикосами «з городу», і шампанське зраджує полуниці з виноградом, придбаним вже не за астрономічно-космічними цінами, а цілком відповідними для того, що вирощено десь зовсім неподалік.
І нехай Бредбері смакує серпень, як грушевий лікер, свіжодостиглі груші можна теж вже починати пробувати, і не розмінюватися на солодко-лікерну приторність. Серпень солодкий, але все таки не настільки нудкий, бо не встигає набриднути. От якраз він і пролітає життям, як комета, як зірка, що падає, і загадати бажання в цей момент все одно не встигається. Зате назавжди в серці спогади про безмежжя даху будинку на березі моря, відкритого всьому світові, і гострі промені зірок з усіх сторін цього особистого всесвіту. Тому до сліз хочеться знову літа, відчуття свободи, неба в душі і щастя від того, що поруч ті, кого любиш.
А літо, воно все одно закінчиться, хочемо ми того чи ні… І тоді вже – до школи.

  Обзор месяца